Головна » Статті » Готуємось до уроків

1917 рік у нашій історії
Не календарний, а історичний 1917 рік розпочався в Російській імперії в Міжнародний жіночий день 8 березня (23 лютого за ст. ст.). Тоді соціал-демократичний міжрайонний комітет (який існував окремо від більшовиків і меншовиків) організував страйк робітниць Петрограда на знак протесту проти продовження війни й продовольчих утруднень. Із цієї події в імперській столиці почалася революція, яку назвали Лютневою. 15 березня, тобто на восьмий день, Микола II зрікся влади.
Фактологія цих подій загальновідома. Здається, однак, що вони не осмислені належним чином у вітчизняній і світовій історіографії. Історики здебільшого поділяють уявлення про розпочатий у 1917 році революційний процес, яких дотримувалися його учасники з соціалістичного табору, на уявлення соціал-демократів та соціалістів-революціонерів. Але ж серед учасників були й інші табори, з іншими поглядами на те, що відбувалося. Чи варто чекати ще п’ять років до століття Лютневої революції, щоб склався ширший погляд на російський революційний процес?
Українська ідея: час для крапок над «і»
Після 1991 року українські історики майже припинили цікавитися тим, що відбувалося в 1917-му в Петрограді, й зосередилися на подіях у Києві. Таку позицію можна зрозуміти. Варто пам’ятати, однак, що Центральна Рада діяла не в безповітряному просторі, а в Росії, яка у складі Антанти 2,5 року вела виснажливу війну з Центральними державами. Українська революція на той момент була ще частиною Російської, а не самостійним явищем. Після повалення самодержавства територія колишньої імперії стала ареною громадянських і міжнаціональних війн, ускладнених збройним втручанням обох учасників світової війни - Центральних держав й Антанти. Хоча в Україні склалися власні політичні сили, які розпочали національний державотворчий процес, її територія служила ареною протиборства політичних сил Центральної Росії. Вони не лише боролися одна з одною, а й з однаковою енергією намагалися задушити український визвольний рух.
Чи варто звинувачувати в цьому О.Керенського або В.Леніна, А.Денікіна або П.Врангеля? Вони мали нещастя народитися в країні, яка існувала як імперія, й обстоювали її цілісність у боротьбі з «сепаратистами». З іншого боку, М.Грушевський і В.Винниченко, С.Петлюра й П.Скоропадський мали нещастя народитися в цій же імперії й бажали, щоб їхній народ залишався самим собою, а не зникав під імперським асиміляційним тиском. Чи треба додавати, що цей тиск для українців був особливо небезпечним, тому що, на відміну від фінів або поляків, їх пов’язували з народом, на плечах якого створювалася імперія, незмірно тісніші зв’язки?
Вибір шляху для України: роки 1917—1920
В міру того, як українці перетворювалися з етносу на націю, вони все гостріше потребували життєвого простору, захищеного від утручань ззовні, а він міг бути забезпечений тільки державністю. Вся тисячолітня історія народу, який в різні епохи мав різну самоназву, але завжди залишався самим собою, давала право на «сепаратизм». Однак Східна Європа вступала в епоху національного державотворення із 150-річним запізненням порівняно із Західною Європою, й ця епоха не обіцяла бути безпроблемною для її населення.
Від Російської революції нас відділяє майже століття. Останні 95 років справді виявилися тяжкими для народів, які прагнули звільнитися з обіймів імперії. Не варто вимірювати ступінь страждань і поневірянь для тих або інших народів у ході руйнування імперії, але треба зазначити, що за її рамки гарантовано вийшли в наш час тільки фіни, поляки й народи Балтії. Невипадково, мабуть, більшовикам не вдалося позбавити їх державної самостійності ще тоді, коли вони тільки почали заново збирати імперію після повалення самодержавства. Україна, як і всі інші національні регіони Російської імперії, все ще перебуває в зоні ризику.
Ця ситуація не може не впливати на історіографічні тренди. За своїми підходами до подій 1917 року сучасна російська історіографія мало відрізняється від радянської, хоч оцінка цих подій часто буває в ній протилежна. Західна історіографія теж мало відрізняється від радянської й пострадянської у визначенні хронологічних рамок революційного процесу та його рушійних сил.

ФОТО ДЕМОНСТРАЦІЇ ЖІНОК-РОБІТНИЦЬ У ПЕТРОГРАДІ 23 ЛЮТОГО 1917 РОКУ (ЗА ст. ст.)
З ВИМОГАМИ «ДАЙТЕ ХЛІБА!». ОТАК, ВЛАСНЕ, ПОЧАЛАСЯ РЕВОЛЮЦІЯ
Істориків можна зрозуміти: вони прийняли те розмежування історичних подій, якого дотримувалися основні учасники революції. Межу, до речі, першим визначив В.Ленін. Пристосовуючи комуністичну доктрину, яка вже склалася в його голові, до подій, що розгорталися в Росії, він через 12 днів після відречення Миколи II висунув на зборах соціал-демократів у Цюріху гасло переходу від першого до другого етапу революції, від повстання проти царизму до повстання проти буржуазії. Інші учасники революційного процесу, й передусім представники соціалістичних партій, теж вважали, що Російська революція має пройти через два етапи - буржуазно-демократичний і пролетарський. Навіть ті з них (Г. Плеханов, наприклад), хто вважав, що революція в Росії має зупинитися на буржуазно-демократичній стадії, тому що для пролетарської ще немає матеріальних передумов, все-таки вирізняли бодай теоретичну наявність цих двох етапів.
Щоденна хроніка петроградських газет у 1917 році починалася з рубрики «Російська революція». В наступні роки це словосполучення стало зникати з ужитку. Революція поділилася на дві окремі, які були названі або за датою (Лютнева й Жовтнева), або за рушійними силами (буржуазно-демократична і пролетарська). Ті, хто переміг у Жовтневій революції, починаючи від В.Леніна і Й.Сталіна, називали її більшовицьким переворотом, не вбачаючи в цьому терміні жодного приниження історичної події. Коли святкувався 10-річний ювілей більшовицького перевороту, його урочисто назвали Великою Жовтневою соціалістичною революцією. Видатний англійський історик-русист Едвард Карр два перших томи своєї багатотомної «Історії Радянської Росії» присвятив періоду 1917-1923 рр. і назвав ці томи саме так: «Більшовицька революція». Він мав рацію, тому що в революції перемогли більшовики. Але один із лідерів української революції Володимир Винниченко назвав більшовицький переворот «робітничо-селянською революцією». Справді, 7 листопада (25 жовтня за ст. ст.) до влади прийшли керовані більшовиками маси, об’єднані в ради робітничих і солдатських депутатів. Солдатські депутати були майже в повному складі селянами, мобілізованими для участі у воєнних діях.
Отже, маємо клопіт із кількістю революцій у 1917 році. Якщо поставити мур між буржуазно-демократичним і робітничо-селянським етапами, то справді одержимо дві окремі революції. Якщо такого муру не ставити, то залишиться одна революція з її мало не щомісячними політичними кризами і двома переворотами - провальним під проводом Л.Корнилова й успішним на чолі з В.Леніним. Чи існує об’єктивний критерій, який дозволяє знищити штучну перетинку між подіями березня (лютого за ст. ст.) і листопада (жовтня за ст. ст.) 1917 року?
КИЇВ ПIСЛЯ ЖОВТНЕВОГО ПЕРЕВОРОТУ
Мені здається, що таким аргументом може бути сама комуністична доктрина. Адже поділ революції на буржуазно-демократичну і пролетарську запропонували російські соціалісти. Вони вважали, що ліквідація вільної від конституційних зобов’язань монархії, яка в Росії мала вигляд середньовічного самодержавства, розв’язувала не розв’язані у 1905-1907 рр. завдання буржуазної революції. Це судження спиралося на європейський історичний досвід і виглядало цілком переконливо. Натомість із пролетарською революцією пов’язувалися їхні надії або побоювання (залежно від партійної належності соціалістів) на встановлення соціалізму. Пролетарська революція однозначно була для них революцією соціалістичною. Більшовики, які виявилися переможцями, оголосили свою партію авангардом революційного пролетаріату, а пролетаріат - рушійною силою соціалістичної революції. Жовтнева революція оцінювалася ними в традиціях «Маніфесту Комуністичної партії» як явище виключно позитивне й доленосне для країни, яка позбулася самодержавства під час іншої - Лютневої революції. Отже, в радянській історичній традиції початок Російської революції був названий Лютневою революцією, яка за кілька днів виконала свою роль і повалила самодержавство. Наступний хід подій назвали переростанням буржуазно-демократичної революції в революцію соціалістичну.
В буржуазній революції традиційна форма правління змінюється на республіку або конституційну монархію. До влади справді приходить буржуазія, яка встановлює парламентський спосіб правління, тобто демократію. Коли в країні встановлюється демократія, вона має тенденцію поширюватися, можливо, не відразу, на всі суспільні верстви. Натомість пролетарська революція, яка претендує називатися соціалістичною, покликана здійснити «експропріацію експропріаторів», тобто в першу чергу великої буржуазії й поміщиків. Виходить, що між нею й буржуазною революцією справді лежить безодня.
Українська державність: політичний проект чи воля народу?
Хто сказав, однак, що між соціалістичною й пролетарською революціями потрібно ставити знак рівняння? Хто сказав, що російську революцію з моменту захоплення влади більшовиками від імені пролетаріату слід ототожнювати з соціалістичною революцією? Обидва ці твердження належать переможцям і є найбільш стійкими стереотипами в мисленні кількох поколінь радянських людей, не виключаючи останнього - вже пострадянського.
З 70-х рр. XIX ст. в марксизмі побутував двофазний концепт комунізму, першу фазу якого назвали соціалізмом. Різниця між соціалізмом як першою фазою комунізму і його другою, вищою фазою в Марксовому концепті зумовлювалася виключно станом продуктивних сил. К.Маркс заявляв, що в неокресленому майбутньому продуктивні сили сягнуть такого рівня розвитку, який забезпечить розподіл матеріальних благ за потребами. Безглуздість ототожнення розподілу за потребами з революційною дією була такою очевидною, що після здобуття влади В.Ленін відмовився описувати в програмі своєї партії принадні картини другої фази комунізму, хоча М.Бухарін наполягав на цьому. Навпаки, виробничі відносини могли змінюватися революцією. Для цього досить було здійснити «експропріацію експропріаторів» за рекомендаціями опублікованого 1848 року «Маніфесту Комуністичної партії», а потім взятися за вилучення приватної власності в найбільш численного в Росії класу дрібних власників - селян, кустарів, торгівців. Унаслідок цього якраз і встановлювався лад, названий у «Маніфесті» комунізмом.
Поява доктрини двофазного комунізму не внесла змін у природу цього конструкта, породженого людською уявою. Обидві фази не відрізнялися одна від одної характером виробничих відносин. В обох випадках ішлося про суспільство, позбавлене приватної власності, товарно-грошових відносин і ринку. Звідси випливає, що більшовицька теза про ототожнення пролетарської революції з соціалістичною (з комуністичною перспективою на горизонті) мусить бути термінологічно скорегована. Незалежно від того, чи відбивала вона реальну дійсність, чи була лише фантазмом, треба ставити знак рівності між пролетарською й комуністичною (а не соціалістичною) революціями. Після цього розглядану проблему можна сформулювати так: чи варто ототожнювати штучно вилучений із російської революції жовтневий переворот більшовиків із комуністичною революцією?
Припустимо на мить, що російська революція справді поділялася на дві - буржуазну і пролетарську. Буржуазна революція руйнує застарілі суспільні конструкції, які заважають розвиватися вже народженому в надрах суспільства соціально-економічному ладу. Пролетарська революція руйнує «мир насилья» й тільки після того («а затем...») обіцяє: «Мы наш, мы новый мир построим, - кто был ничем, тот станет всем». Тобто тут усе - в майбутньому, революція лише створює умови для дій, які в радянську добу почали називати «комуністичним будівництвом». Це означає, що той етап російської революції, який дістав назву більшовицького перевороту, був дистанційно відділений від типологічно іншої, комуністичної революції. Остання мала вигляд комуністичного будівництва, яке ніщо не поєднувало з російською революцією. Хіба що - бажання вождів пов’язати свою «революцію згори» з народною характером російською революцією. Тим часом пов’язувати її треба з тими «революціями згори», які вже були в російській історії.
«Самостійна» УСРР: хронологія виникнення маріонеткової псевдодержави та її «добровільного» вступу до СРСР
Фіксуючи це твердження і виходячи з нього, треба поставити ще одне запитання: чи варто завершувати російську революцію більшовицьким переворотом? Мабуть, не варто. 7 листопада 1917 року більшовики взяли владу тільки в столиці колишньої імперії. Потім кілька місяців вони оволодівали країною, й цей процес пізніше був красиво названий «тріумфальною ходою радянської влади». Кінець реальної, тобто народної, революції слід пов’язувати з розгоном у січні 1918 року Установчих зборів - установи, з проголошення необхідності якої революція починалася. Лише після розгону Установчих зборів і встановлення радянської влади в переважній частині колишньої імперії більшовики змогли розпочати комуністичне будівництво.
Активна діяльність солдатських і робітничих рад у російській революції в радянські часи аж ніяк не замовчувалася. Але механізм проникнення більшовиків у ради й методи «виштовхування» з них представників усіх інших партій залишалися тоді таємницею за сімома печатками. Не ставлячи перед собою питання про взаємовідносини партії більшовиків і рад, відомий російський історик В. Булдаков просто зафіксував у монографії «Красная смута» (2010 рік видання) наявний стан справ: «Сталінська історіографія витратила немало слів на створення легенди про ледь не мирний перехід влади до Рад в результаті більшовизації останніх. Дивно, що при цьому ніхто не спромігся показати, як це відбувалося, скільки існувало рад взагалі, як вони діяли в реальній ситуації. Інерція такого підходу зберігається і досі».
До 1991 року радянським у нас було майже все: країна, держава, суспільство, народ, культура, спосіб життя. Однак жовтневий переворот не називали радянською революцією, хоч він був здійснений більшовиками не під власними, тобто комуністичними, а під радянськими гаслами: «Землю - селянам», «Фабрики - робітникам», «Мир - народам».
Революція спалахнула в березні у Петрограді, дійшла апогею під час більшовицького перевороту в листопаді 1917 року й зійшла нанівець із розгоном Установчих зборів у січні 1918 року. Три названі події визначалися діями політичних сил, які здобували в революції перевагу. Перевага часто досягалася утворенням неочікуваних коаліцій або раптовою зміною гасел. Хід революції був стрімким і непередбачуваним. Набуваючи ваги, деякі події самим фактом свого існування «перекривали кисень» альтернативним тенденціям розвитку. Тому російська революція змінювалася у барвах. Її характер на різних етапах неможливо визначити тільки одним терміном: буржуазно-демократична, робітничо-селянська, радянська тощо. Вона багатошарова, народна. Але - не комуністична.
Класифікація політичних сил російської революції можлива шляхом деконструкції концепту «Великої Жовтневої соціалістичної революції». Деконструкція покаже справжнє місце ленінської партії в подіях, уплив інших політичних партій на маси, а головне - природу «червоного мустанга» революції - солдатських і робітничих рад. Термін «ради» у множині, згідно з правилами орфографії, подається з малої букви, хоча з 1917 року його почали писати з великої, причому не тільки більшовики.
Характер російської революції може бути визначений трьома тезами. По-перше, головним у революції виявилося протистояння між багатими й бідними, привілейованими і знедоленими. Воно властиве всім революціям, але в центральних регіонах Росії стало абсолютним. В умовах тривалої війни це загрожувало паралічем державних інститутів і розпадом форм організованого життя.
«Цей перший рік, може, буде й останнім...»
По-друге, що випливає з першого, революція вирізнялася небаченою згуртованістю політичних сил. Страх перед анархією об’єднав ліберальну демократію, представлену передусім партією конституційних демократів (кадетів), і соціалістичну демократію, яка складалася в основному з соціал-демократів (меншовиків) і соціалістів-революціонерів (есерів). Разом усі демократичні сили почали виводити країну з революції, готуючи скликання Установчих зборів. Страх перед розпадом держави змусив сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію й обмежити власну політичну активність. Пізніше і в іншій ситуації ця активність виявилася у вигляді тривалої громадянської війни між білими й червоними.
По-третє, небувала гострота соціального протистояння виявилася живильним середовищем для гіпертрофованого зростання «партії нового типу» - більшовиків. Ця партія не мала за собою соціальних верств, які могли би підтримати її комуністичну доктрину. Однак завдяки гнучкій тактиці В. Леніна, який замаскував свій доктринальний екстремізм під стихійний радянський екстремізм, більшовики оволоділи радами, перетворилися з їх допомогою на державну партію, зробили ради завдяки ЧК безсилими додатками своєї диктатури й нав’язали суспільству власну «революцію згори» - комуністичну. Під офіційною назвою соціалістичного будівництва вона почалася з весни 1918 року й тривала два десятиліття.
Виявилося, що соціалізм у марксистському розумінні цього терміна не можна було побудувати в повному обсязі, з цілковитою ліквідацією приватної власності, товарно-грошових відносин і вільного ринку. Після того як країну в 1931-1933 рр. охопив голод (український Голодомор мав інші причини), Сталін відступив, оголосив частину засобів виробництва, які він змушений був залишити селянам, «особистою», а не приватною власністю, й дозволив реалізувати товарну продукцію, яка залишалася в селі після виконання податкових зобов’язань, на вільному ринку. Отже, сталінський соціалізм, на відміну від утопічного марксистського, не був безгрошовим продуктообміном. Після оголошення перемоги соціалізму нічого не залишалося, як оголосити будівництво другої фази комунізму (від кожного - по праці, кожному - за потребами). Провал обіцянки М.Хрущова побудувати комунізм до 1980 року змусив брежнєвських теоретиків вигадати проміжний етап між соціалізмом і комунізмом - «розвинутий соціалізм».
Категорія: Готуємось до уроків | Додав: Катя_) (25.04.2013)
Переглядів: 477 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]