Головна » Статті » Готуємось до уроків

Природно-правові теорії в Німеччині
Посилення феодальної експлуатації, політичної й ідеологічної реакції, встановлення князівського абсолютизму, привівши до виникнення в деяких землях Священної Римської імперії німецької нації поліцейської держави, суттєво затримали не тільки соціально-економічне, але й ідейний розвиток країни. Німецьким просвітителям були властиві лише ідеї розриву з релігійним світоглядом, протиставлення останньому розумного початку. У державно-правовій науці ця тенденція знайшла вираження в вченнях С. Пуфендорфа, X. Томазия й X. Вольфа.
Самуил Пуфендорф (1632-1694) - відомий німецький юрист і історик, праці якого були перекладені на багато європейських мов. Серед численних робіт Пуфендорфа особливе значення мають "Право природнє й право народів" і "Про посади людини й громадянина", присвячені питанням держави й права.
Пуфендорф був одним з видних представників того напрямку в природно-правовій теорії, де головна увага приділялась відділенню науки про право від релігійної схоластики, доводячи самостійне значення першої, що було особливо важко й важливо в Німеччині того часу. Право повинне узгоджуватися із законами розуму незалежно від релігійних догм і навіть чинного законодавства.
Вчення Пуфендорфа складалося під впливом теорій Г. Грецияи Т. Гоббса. Істотні відмінності між цими теоріями Пуфендорф намагався примирити, використовуючи загальний для них раціоналізм.
Спроба створити світську правову теорію, світське у своїй основі вчення про державу, відстояти волю думки в умовах Німеччини того часу була прогресом, помірним, але все-таки прогресом. Однак, одночасно із цим Пуфендорф обґрунтовував необхідність збереження кріпосництва й князівського абсолютизму.
У своєму вченні про право й державу Пуфендорф виходить із уявлення про природній стан, який трактує не як історичний факт, а як методологічне припущення, що дозволяє пояснити сутність і походження права й держави.
Природне становище характеризується свободою й незалежністю індивідів. Людська природа суперечлива, починав Пуфендорф. Вона не породжує "війну всіх проти всіх" (як вважав Гоббс), але досить егоїстична.
Згідно Пуфендорфу саме останнє (а не природнє прагнення до гуртожитку, як вважав Гроций) в умовах, коли не забезпечені природні права, породжує прагнення людей об'єднатися заради власної користі й безпеки. У результаті виникають політичний гуртожиток і держава.
В основі виникнення держави лежать два договори: перший - між людьми про об'єднання й виборі форми правління, другий - між людьми й вибраним ними правителем про обов'язок підданих підкорятися владі й обов'язку правителя опікуватися про підданих з метою їх користі й безпеки. Другий договір передбачає збереження в людей деяких природніх прав (свободи віросповідання, волі переконань), але не допускає опору влади.
Пуфендорф стверджував, що кращою формою правління є абсолютна монархія. Правда, у неї є деякі недоліки, вважав він, і бажане було б, щоб при монарху створювався якийсь представницький орган типу німецьких землях, що ще зберігалися в деяких, ландтагів.
Далі цього досить скромного побажання Пуфендорф не йдеться, будучи переконаний, що практично необмежена влада монарха забезпечує головне - громадський порядок і безпеку підданих. Природня воля втрачена людьми з утвором держави, що одержало право карати їх в ім'я загального добра.
Обґрунтовуючи за допомогою ідей правовій-природно-правової теорії склавшився у багатьох німецьких землях князівський абсолютизм, Пуфендорф запропоновує зміцніле в той час кріпосництво.
Він стверджував що кріпосництво - результат добровільного договору між панами й тими, хто не мав роботи й засобів існування, і, отже, вигідного їм.
Велику увагу приділяв Пуфендорф питанням взаємовідносин між державою й церквою. Відповідно до умов другого договору держава має право карати за богохульство, атеїзм, зносини з демонами й сектантство, якщо останнє вчить противитися владі. Але держава не повинна карати тих, хто відступає від обрядовості й дотримується власних поглядів у наукових питаннях, як би вони не суперечили релігійному віровченню. Пуфендорф ще не проголошував волю совісті, що в умовах релігійно розколотої Німеччини того часу не виглядало насущним. Однак, загальна раціоналістична спрямованість його теорії готовила ґрунт для цього. Послідовник Пуфендорфа професор Християн Томазій (1655-1728) - ректор університету в Галлові, автор майже п'ятдесяти наукових праць. Він продовжував намічену Пуфендорфом лінію на звільнення державно-правової науки від панування теології (хоча сам Томазій був релігійний). Томазій, напевно, першим серед німецьких мислителів проголосив, що філософії настав час перестати бути служницею богослов'я. Зіставляючи німецьку й французьку філософії, він визнавав останню більш розробленою. Предметом філософії повинен стати людина з її моральним світом. У трактуванні природнього стану й природнього права Томазій розходився зі своїм попередником. Людина - істота комунікабельна, стверджував Томазій. Але людині властиві й перекручені форми цього прагнення - користолюбство, честолюбство. Томазий відзначав, що основа природнього права - мораль, яка пропонує робити те, що відповідає розумній природі людей. Але вимоги моралі не підкріплена примусом. А оскільки люди діляться на мудрих і дурних й для перших потрібна порада, а для других примус, то розраховувати на добровільне проходження вимогам моралі не можна. Тому необхідна примусова влада. Вона рятує людей від страху перед шкодою, яку можуть заподіяти дурні, і здійснюється державою, створеним людьми, а не Богом.
Держава в Томазія - "природнє суспільство, яке містить у собі верховну владу заради достатку всіх і цивільного благополуччя ". Як і Пуфендорф, Томазий вважає, що утворення держави було оформлено двома суспільними договорами: про об'єднання в державу й про призначення правителя. Влада правителя має на меті зберегти суспільний світ. Вона не поширюється на ті дії підданих, які не зазіхають на суспільний світ, а також на діяльність людського розуму. Питання співвідношення ради й примусу, границь впливу державної влади Томазий розглядає в трьох планах - моральному, політичному й правовому. У сфері моралі діє тільки порада: роби для себе те, що ти бажаєш, щоб інші робили для себе. У політиці порада й наказ: роби іншим те, що ти бажаєш, щоб вони робили для тебе. У праві діє тільки наказ: не роби іншим те, чого ти сам собі не бажаєш. Принципова відмінність між правом і мораллю, стверджував Томазий,полягає в тому, що єдиним джерелом моралі є внутрішнє переконання людини, незалежне від наказів влади. Право в державі має імперативний і заборонний характер, воно визначає тільки зовнішні обов'язки (майже через сто років це обґрунтує Кант), і тільки в правовій сфері діє наказ держави. У моральній, духовній сфері єдиний засіб впливу - рада. Звідси – свобода сумління, незалежність людини в його духовному, моральному житті .Звернувши в такий спосіб увагу на суттєву відмінність між мораллю й правом, Томазій вважав за необхідне обмежити сферу дії права. Держава не повинна зазіхати на духовну свободу особи, волю переконань. Іновірці й інакомислячі не повинні піддаватися кримінальному переслідуванню, єретиків треба просто висилати з держави. Неважко помітити в цьому осуд їм практики поліцейської держави, широко 232 Історія політичних і правових вчень, що втручався в особисте життя підданих, що й практикував процеси про чаклунство й застосування катувань, при яких, як стверджувавТомазій,"обвинувачуваний, ще не будучи визнаним винним, піддається більш суворому й жорстокому покаранню, ніж яке могло б упасти на нього після осуду". Уважаючи монархію кращою формою держави, Томазій стверджував,що передумовою влади монарха є згода народу коритися йому й що народ навіть може протестувати проти несправедливостей. Але цей протест можливий тільки в тому випадку, якщо монарх виходить за рамки, обкреслені суспільними договорами. Крім того, протест може бути тільки пасивним: піддані не зобов'язані в цьому випадку коритися монарху, але "вони не повинні й пручатися йому, а терпляче переносити зроблену їм несправедливість".Томазій думав, що для усунення несправедливості й розбратів між людьми варто було б прагнути до такого ідеального ладу, де буде існувати спільність майна. Однак, на його думку, це стане можливим у далекому майбутньому , коли тривалий процес духовного вдосконалювання людей створить передумови для подібної організації суспільства. Таким чином, у німецькій політико-правовій думці наростало критичне відношення до існуючих порядків, поліцейської держави. Але воно було досить помірним і не вихідним за рамки ліберальних побажань не допустити зазіхань на свободу віросповідання, волю переконань. Ліберальні побажання й ілюзорні мріяння про віддалений суспільний ідеал, до того ж, виявилися всього лише епізодом в історії. На зміну їм ішли консервативне тлумачення природно-правових ідей, спроба використати їх для апології поліцейської держави в період його розквіту. Така спроба була почата Християном Вольфом (1679- 1754), професором природнього й міжнародного права університету в Галлові . Як і його попередники, він не був далекий передовим ідейним віянням, уявленням про свободу особи як про норму природнього права. Однак практичні висновки Вольфа із цих теоретичних уявлень цілком відповідали виправданню поліцейської держави, яку намагалися видати за державу освіченого абсолютизму. Природа людини, по Вольфу, характеризується прагненням до вдосконалювання. Розум вказує шлях, до цього - роби добро й уникай зла. Такий моральний закон природи, відповідний до прагнення людей до вдосконалювання й душі, і тіла, і суспільства Людина зобов'язана прямувати цьому моральному закону, у цьому його право. Право, таким чином, виводиться з морального обов'язку. Воно вимагає бути моральним. Усі подальші міркування Вольфа виходять із цієї посилки - право виникає з обов'язку, моралі але обов'язки людини. Від природи всі люди рівні, тому вони мають рівні права. Тому ж жодна людина не має влади над іншим - усі люди вільні. Моральний обов'язок удосконалюватися породжує право на утворення і наукові дослідження, право на життя й навіть право на працю - без праці немає вдосконалювання, і ніхто не повинен віддаватися ледарству. У природньому стані, коли люди жили родинами, вони не мали досить засобів для вдосконалювання. Ось чому родини вирішили об'єднатися в державу, ціль яких - "загальний добробут і загальна безпека" людей, що забезпечують удосконалювання. Об'єднавшись у держави, люди утворювали народ, який передав свою верховну владу уряду. Серед форм держави - демократії, аристократії, монархії й змішаної форми - Вольф вважав кращою монархію, тому що, на його думку, монарх завжди представляє весь народ. З утворенням держави, відзначав Вольф, народ обмежив свою волю для вдосконалювання складових його людей. В ім'я цього ж обмежена й природна рівність людей. Точно так само кожна людина може обмежити свою волю й віддати себе в рабство. Звідси виникає влада- одних осіб (панів) над іншими (кріпаками). Закони держави, по Вольфу, - практична реалізація природного закону. Вони дають волю, необхідну для виконання моральних обов'язків. Право - свобода дій для виконання обов'язків. Рамки такої волі визначаються владою держави, владою освіченого монарха, що опікується про загальне добро. Ця турбота зобов'язує його регламентувати всі сфери людської діяльності - господарську й духовну, політичну й наукову. Вольф вважав, що монарх може й повинен змушувати працювати й надавати роботу, встановлювати розмір заробітної плати й ціни на товари, опікуватися про шкільну опіку і розвитку мистецтва, зобов'язувати ходити в церкву й забороняти збори в приватних будинках, не допускати поширення вчень, шкідливих для державного блага, релігії й моральності, і т.д. Для цього монарх, на думку Вольфа, повинен бути наділений необмеженою владою в законодавстві, судовій області, призначення чиновників, питаннях війни й миру. Щоб максимально використовувати свою владу для загального добра, монарх повинен бути доброчесним, знати науку керування державою, любити свій народ і оточувати себе розумними радниками, не творити свавілля. Покора йому повинна бути безумовною, оскільки опір може повернути людей у природній становище, думав Вольф. Такі основні представники німецької політико-правової ідеології XVІІ- XVІІІ ст. Економічна відсталість більшості німецьких земель, нерозвиненість політичних відносин, реакційний режим поліцейської держави призвели до того, що вони в найкращому разі створювали абстрактні теоретичні конструкції, що не мали в той час шансів на реалізацію або, як це було у Вольфа ідеї, що підтримували, освіченого абсолютизму. Не випадково прусський король Фрідріх ІІ писав Вольфу, що завдання королів - здійснювати ідеї філософів. Якщо в Англії, а пізніше й у Франції природно-правова доктрина стала ідейною зброєю в боротьбі проти феодального абсолютизму, теоретичною основою гасел буржуазних революцій, то в Німеччині вона перетворилася в засіб раціоналістичного обґрунтування існуючого режиму й позитивного права зі скромними, але важливими для Німеччини побажаннями їх удосконалювання в ім'я "загального добра".
Категорія: Готуємось до уроків | Додав: Катя_) (24.04.2013)
Переглядів: 480 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]